"Картинки"

 Дівчині на ім'я Амелі постійно ввижаються дивні картинки - ведіння. Через це вона не виходить з дому, адже вдома психологічних атак немає. Дівчина не знає, як боротись з ведіннями, саме тому закрилась в собі і проживає з єдиним другом Карлом. Вона починає лікуватися, але щось іде не так...

 Чи врятується вона від психологічних атак, та чи повернеться до звичного життя?

Розділ І

 Вже декілька місяців, чи може навіть років я не виходжу на вулицю. Дивні картинки, невідомі міста та чужі пейзажі - все це виникає у моїй голові. Я бачу те, чого не бачила раніше. Мені здається, я божеволію...

 Чесно кажучи, я до цього так звикла, що навіть біль у голові не є підставою, хвилюватись. Я навіть не звертаю на це уваги.

 Як тільки я виходжу на вулицю, я починаю бачити картинки. Варто тільки поглянути на щось, навіть на небо... Навіть, чортове небо викликає страшні судоми.

 Ці картинки в голові є наче приступами. Голова починає жахливо боліти, а руки наче кам'яні: важкі та тверді. Зазвичай, я падаю в непритомність

 Карл завжди ходив зі мною і рятував мене, але після 7 непритомностей я не виходжу "в пекло" і тільки він ходить на роботу і в магазин.

 Карл, є опорою для мене. Карл, є тією людиною завдяки якій я живу. Карл, Карл, Карл... Можна говорити вічно про його відданість, доброту та розуміння.

 Іноді здається, що він, пішовши у магазин, не повернеться. Але він повертається. З посмішкою дає мені нову книгу та робить каву з щойно-купленими шоколадними пончиками. Ви напевно подумали, що ми зустрічаємось, або одружені. Але це не так, ми просто давні, нерозлучні друзі. Нашій дружбі вже понад 15 літ. З них 3 роки ми живемо разом. Як би це дивно не звучало...

 Також, я маю чудового пса на ім'я Грей. Він щодень залишається зі мною у відсутності Карла. Грей живе в мене вже 8 років. Цей, для мене вже старий пес, має сіру шерсть та голубі очі. Божевільно-гарне поєднання. Але його "габарити" вражають більше... При моєму зрості (1,8м), він мені по пояс. Колись, вигулюючи його, я не боялась нікого...

 Грей для мене став справжнім пухнастим другом. Мені здається, якби не цей пес, я би вже давно збожеволіла сама вдома.

 Ну а взагалі, я б дуже хотіла повернутись до звичного життя. Знову ходити на улюблену роботу, зустріти своє кохання, просто спокійно жити...

 Думаю, скоро все так і буде.

Розділ ІІ

- Доброго дня, Роберте Альбертовичу! - спокійно сказала я.

- Доброго дня, місіс Майлі. - відповів лікар.

 Сьогодні лікар з'явився вперше за весь період моєї "хвороби". Саме він повинен допомогти мені. Я гадаю, він знає, як впоратись із психологічними атаками. Інакше би, він сюди не прийшов...

- Я правильно, вас зрозумів? У вас ведіння? Судоми? Водночас? - з подивом перепитав лікар.

- Так. - спокійно відповіла я.

- Але я таких випадків не бачив! Це нонсенс. - наче не скрикнув лікар.

- Багато лікарів відмовляли мені, але ж ви мені допоможете? - схвильовано вимовила я.

- Я можу тільки спробувати... Я не можу вам нічого обіцяти. Це занадто заплутано та незрозуміло для мене. За всі роки свого життя, схожих випадків я не бачив. Але я все ж спробую вам допомогти. - тихо та спокійно промовив лікар.

- І за це дякую, вам. - відповіла я.

- Для того аби зрозуміти вашу проблему мені потрібно побачити її з середини. Вам потрібно вийти на вулицю. - схвильовано видав Роберт Альбертович.

- Ні, я не зможу! - підскочила на дивані я.

- Не хвилюйтесь! Я спробую розглянути фактор ваших атак з боку. Без цього я не зможу вам допомогти. - із помітним хвилюванням промовив лікар.

- Ну, добре. - тремтячим голосом промовила я.

 Я переодягнулась. Карл та лікар весь час про щось шептались. Та ось втрьох ми вийшли у під'їзд. У мене тремтіли руки. Карл йшов поряд, завжди напоготові підхопити мене та швидко занести додому. Я переступила через поріг дверей під'їзду. В очах потемніло...

 Біль. Темрява. Кривавий міст. Поламана лялька. Темрява. Маленька труна. Крик...

Розділ ІІІ

 Я прийшла до тями...

 Професор із жахом дивився на мене.

 Все, що я пам'ятаю перед "картинками" це розмита вулиця та руки Карла. Але я побачила цілих 3 картинки. Чого чекав Карл? Чому він не заніс мене одразу додому?

- Місіс Майлі, я не знаю, що з вами відбувається. Я вперше в своєму житті бачив ТАКЕ! - з помітним тремтінням у голосі промовив професор.

 Я була шокована. Невже мені не допоможуть? Ця думка вбивала мене.

- Ми спробуємо психотерапію та почнемо приймати транквілізатори або нормотіміки. - поквапом промовив професор

- Ви... Ви що вважаєте, мене психічно хворою!?? - прокричала я.

- Ні-ні-ні, заспокойтесь місіс Майлі. Це просто профілактика, яка можливо вам допоможе. - злякано промовив лікар.

- Та-а-ак. Я спокійна. Але я ж не психічно хвора. Ви ж самі кажете, що такого ніколи не бачили. Отже такої хвороби не існує. Отже я одна така. Отже традиційна медицина, в цьому плані, не допоможе. - схвильовано прошепотіла я.

- Я абсолютно згоден з вами! Та це всього лиш процедури та методи, які можливо вам допоможуть. - заспокійливим голосом мовив Роберт Альбертович.

- Ну, ну добре. Я буду надіятись, що це допоможе. - вимовила я.

 Цієї ночі я не спала. Роздуми, про картинки не давали мені спокою.

 "Якщо це ведіння, отже вони щось значать. Але що!? Мені здається я дійсно божеволію!" - постійно думала я.

 "Що може означати поламана лялька? З кимось, щось станеться?" - саме це запитання не давало мені спокою. Саме це запитання штурмувало мій мозок цілу ніч.

 Завтра мене чекає особливий день, завтра початок лікування. Завтра нове життя...

Розділ IV

 Роберт Альбертович прийшов вранці.

 Мій зовнішній вигляд так і кричав про відсутність сну. Та лікаря це не здивувало. Схоже, він знав, що так буде.

- І так, Амелі Майлі, я приніс вам ліки. Ми спробуємо транквілізатори. Якщо ж вони не допоможуть, будемо пробувати щось інше. - спокійно промовив лікар.

- Це точно обов'язково? - перепитала я.

- Так. Саме ці транквілізатори призначені для внутрішньом'язового введення. Тому, прошу вас звільнити ділянку дельтоподібного м'язу.

- Добре.

 Шприц. Укол. Година. Полегшення.

 Апатія та абсолютний спокій. Ніщо не хвилювало мене. Я здавалось випала зі світу на певний період.

 Після ін'єкції лікар спокійно пішов. А в мене продовжувалось дивне відчуття апатії та спокою. Такого відчуття вже давно не було. Адже весь час я була занепокоєна своїм станом та станом свого психологічного здоров'я.

 Карл прийшовши ввечері додому знову приніс мені пончиків. Ми попили чаю, Карл довго розпитував про сьогоднішній прихід лікаря.

 Цієї ночі я вперше спала, як вбита. Cон повністю охопив мене.

 Наступного дня лікар знову прийшов та зробив мені укол.

 Апатія, що наступала після 40-60 хвилин після ін'єкції, мене дивувала. Але все ж, я була спокійна, як удав і болю в голові вже не було. Це єдине що радувало мене на той момент.

 Так йшов день за днем...

 На 6 день я вирішила запитати лікаря про апатію. Відповідь мене приголомшила. Виявляється ніякої апатії не повинно бути після прийому транквілізаторів. Це поганий показник.

 Щось пішло не так...

Розділ V

 Лікар не на жарт розхвилювався моїм станом. Його дивувала реакція мого організму на транквілізатори.

 Я не знаходила собі місця. Мене дуже налякала звістка лікаря, про те що препарат мені абсолютно не підійшов і побічні дії могли бути набагато гіршими.

 Будь-який біль викликав у мене страх... Неймовірний страх... Карл мене всіляко намагався заспокоїти. Але мій, як потім виявилось хворобливий, стан не змінювався. Я ще більше закрилась у собі.

 Страх.

 Я боялась усього. Навіть Карл, який піклувався про мене, став неначе чужим... Я почала боятися навіть себе.

Лікар з дня в день приносив погані звістки. Мій випадок був не схожий на інші. Мене це здивувало, але ще більше злякало. Ми чітко розуміли, що підбирати ліки це не вихід, можливо, таких взагалі ще немає...

Розділ VI

 Пройшов вже майже місяць. Лікар вже давно не з'являється. Не пам'ятаю чому, але він на останній нашій зустрічі теревенив щось про мою шизофренію. Але ж я знаю, що я здорова! Я його прогнала, а він викликав санітарів. Дивний чоловік! Мене все одно нікуди ніхто не забрав. Голоси давали чіткі вказівки, як діяти, щоб не потрапити до психіатричної лікарні.

 Я жахливо схудла, тому що майже нічого не їм. Карл вже переїхав від мене. Коли, теж не пам'ятаю, але з'являється щодня. Тому я майже не помічаю його відсутності. Коли він йшов говорив про якісь почуття, до мене. Але мені плювати! Я житиму з Люсі до кінця своїх днів, скільки б їх не лишилось.

 Все ж я не сама. У мене є Люсі. Чудова жінка! Говорить, що я трохи вперта, але я змінюсь. Якщо ні, вона піде, а я цього не витримаю. Шкода, що ніколи на очі не показується, хоча завжди говорить, що поруч. Але я її чую. Це головне.

 Я, власне кажучи, навіть не знаю, як вона з'явилась у мене в квартирі. Чи то Карл її привів, чи то я її колись впустила. Але зараз все рівно, вона зі мною розмовляє. Це головне. Тож, якщо вона зі мною розмовляє, я не божеволію.

 На днях Люсі сказала спробувати вийти на вулицю. Можливо ведіння пройшли. Я трохи боюсь, але Люсі стоїть на своєму.

 Завтра спробую. Я зможу...

Розділ VII

 "Біля міського мосту знайдено труп жінки з численними переломами. Скоріше за все це було самогубство. При собі має паспорт на ім'я Амелі з прізвищем Майлі, 1990 року народження."

- Не можу повірити! Ні, вона не могла! - почувши це, скрикнув Карл.

 Наступного дня Карл впізнав тіло Амелі у моргу. Це його дуже шокувало. Він не міг повірити своїм очам.

 Тільки тепер він зрозумів, що означали останні ведіння Амелі.

 Поламана лялька... Кривавий міст... Маленька труна...

 Амелі бачила власну смерть. Та тоді цього ще не розуміла...

 Карл закрився у собі і на її похованні слова не вимовив, окрім: "Я кохав усім серцем тебе, Амелі Майлі"...

Розділ VIIІ

 Однієї ночі Карлу приснився сон:

 "Карл, вибач. Я навіть не знала про твої почуття. Мені шкода. Я не хотіла своєї смерті, але моя хвороба до цього призвела. Я не розуміла чого роблю, картинки блимали і жити так більше не можна було. Ще раз вибач, ти ще знайдеш справжнє кохання. Забудь про мене..." - говорила маленька лялька з чорнявим волоссям та голубими очима. Риси, голос та все було схоже на Амелі, але це вже не важливо. Нічого вже не було важливо, адже наступного дня Карл покінчив своє життя самогубством...