"Друге життя Джейн Асквіт"

Короткий зміст

Джейн дізнається, що її предками є вовки, тож вона сама стає вовком. Труднощі та втрати підстерігають її на кожному кроці. Але окрім чорної смуги йде й біла. Вона закохується у молодого хлопця на ім'я Коул.

Чи виживе Джейн у цьому підступному та в той час і чарівному світі?

  Розділ 1

Я не починатиму цю дивну історію банальними для всіх фразами. Наприклад: "Колись давно..." або "Одного чудового дня..."... Це моя історія життя... А не якась казка про безтурботне життя.

Це відбувалось у нашому місті Коари, що в Бразилії.

Дивно було б почути що твої родичі вовки. Але правду не приховати... Так ховались всі предки по батьковій лінії. Потім і я...

Вовки завжди викликали в мене якесь дивне захоплення... Я ніколи не звертала уваги на те що вони вбивці. Вони були для мене прикладом. Так! Саме прикладом. Чому? Навіть не знаю... З дитинства в мене була до них містична тяга. Я не знала з чим це пов'язано...

Розділ 2

В мене була традиція кожні вихідні купатись на річці. Інколи я ходила з батьками, але частіше з друзями. Батьки ж ходили самі.

Спочатку в цьому нічого незвичного не було. Ну плавають, та й усе... Але я навіть не здогадувалась, чому вони ходять без мене...

У вівторок ввечері я пішла до ріки аби позвати батьків додому. Але картину, яку я побачила не можливо було передати словами!

Біля абсолютно спокійної мами ходив коричневий вовк. Я спочатку дуже злякалась! Та за мить він перевернувся на людину... Це був ТАТО!

Жах, тривога та здивування вирували у мені. В голові з'явилось декілька дивних питань: "Тато перевертень!?", "Хто мама?", "Хто я!?".

Мама побачивши мене схопилась за голову та щось прошепотіла татові на вухо. Тато злякано зиркнув на мене. Мама рукою показала аби я підійшла. Я невпевнено зробила кілька кроків. Та через кілька хвилин була біля них.

- Джейн, ми хотіли відкрити таємницю нашого роду пізніше... Та певно час прийшов. - спокійно сказав тато.

- Це те що я думаю!? Ти вовк-перевертень!? - істерично проричала я.

- Так... Та не тільки я!Твій дідусь,бабуся твої двоюрідні сестри Еліза та Ванесса всі вони такі. Це наша доля! Ми були, є та будемо.

- Ну це прикольно... Але в мене інші плани на майбутнє! Я не хочу провести все життя самотньою вовчицею і таке інше...

- Ти не будеш самотньою! По світу сотні таких сімей, як ми... Ти обов'язково знайдеш собі пару! - намагалась заспокоїти мене мама.

- Ну я навіть не знаю... Це доволі важливий крок у моєму житті. Я подумаю... Але життя одне і потрібно його прожити так як мені судилося. Тож я напевно, згодна. - мовила я проковтнувши камінь у горлі.

- Добре, тож приходь завтра сюди о 21:30.- сказав тато.
- Окей...

Я розуміла, шляху назад не має... Будь що буде...

Розділ 3

- Ох, невже ранок? - позіхнула я.

Я виглянула у вікно, біля порогу будинку дрімав коричневий вовк - тато. Незвично було бачити його в такій подобі...

Він різко встав на лапи наче не спав, та почав принюхуватися до землі. За секунду він помчав лісовою гущавиною, що оточувала наш будинок. Так само швидко він повернувся, але вже із закривавленою вівцею в зубах. Вовк почав її їсти, це не зайняло багато часу...

- Фі, яка бридота!На що я пішла?Я ж теж так робитиму. - процідила я крізь зуби.

Цілий день я не могла знайти собі місця. Я хвилювалась.

Ввечері я була біля річки за 10 хвилин до назначеного часу. Я з нетерпінням чекала не перше заняття.

Мама йшла поряд з татом.

- Ну що, почнемо? - бадьорим голосом сказала мама.

- Т-так! - заїкнулась я.

- Не хвилюйся, все пройде чудово. - намагалась підбадьорити мене.

- Для початку навчись робити спеціальний рух для перетворення. Навчися робити сальто. - сказав тато.

- Сальто в повітрі?Ти знущаєшся?Я не вмію!
- Але ти не пробувала. Спробуй і все вийде! - намагався заспокоїти мене тато.

Першого разу це не зовсім було схоже на повітряне сальто... Але декілька спроб і все вийшло!

- Для першого разу дуже навіть добре! - сказала мама.

- Так, але одним сальто нічого не зробиш. Вчись під час бігу робити сальто.

- Ооо, ну я спробую. - саркастично мовила я.

Я думала це буде легко, але ні, я помилялась... Все ж сальто я робила краще ніж плавала. Чесно кажучи набагато краще...

- Один...два...три! - промовила я і рвонула вперед .

"Не забувай про сальто!" - говорила я сама до себе.

І... На диво в мене вийшло, я з полегшенням видихнула.

- Молодець! - похвалила мене мама.

- Ще не довго, всього лиш 2 заняття. Тобто завтра і післязавтра на той самий час. - тато.

- Вау! Всього лиш 2? Прикольно... - скрикнула я.

Ввечері я думала що робитиму завтра...

 "Можливо віджиматись..." Хоча ні, які віджимання? Я ж перетворююсь на не підйомну сосиску. Я всміхнулась на цій думці, за роздумами й заснула...

 Вранці я прокинулась від виття вовка - тата. "Щось сталося!" - подумала я. І на цей раз інтуїція мене не підвела. Справді, сталось дещо жахливе і непередбачуване...

Тато скликав усіх вовків у окрузі для оборони. На територію міста рухались дивні істоти Грапороги та Відьми - чарівниці. Мені було дуже страшно!

Мама підбігла до мене:

- Джейн, навчання доведеться прискорити! Сьогодні буде важкий але дуже відповідальний день.

- Емм... Не зрозуміла... Що значить прискорити? Що я вже сьогодні зможу перекидатися на вовка? - квапливо промовила я.

- Швидко одягайся! Зараз прийдуть учасники клану вони хочуть побачити майбутнього члена клану.

- Воу, які учасники клану? - одягаючи джинси казала я.

- Потім все поясню, одягайся. - востаннє скрикнула мама.

Я вибігла на вулицю в джинсах та старій порватій майці.

На вулиці мене чекав знервований тато.

- Джейн, ти розумієш у нас є декілька годин аби перетворити тебе на вовка. Часу обмаль...

- Так, я все розумію почнімо.

- Почнемо з повторення. Покажи сальто.

- Ага. - під час сальто сказала я.

- Молодець. Ходімо на річку.

- Навіщо?

- Побачиш... - з посмішкою мовив тато.

Ми бадьорим кроком попрямували туди.

- Ну ось останній етап твого перетворення. - зі смутком сказав тато.

Я схвильована зайшла у воду і наче земля пішла з під моїх ніг... Тато почав щось нашіптувати та грати на Бербениці.

Зі мною відбувалося щось дивне... Я підняла голову вгору. В мене міцнішали руки, я витягнулась у зрості зі своїх 1,6м - 1,8м. З'явились ікла, як у вампіра. Та ось все зникло. Темрява.

Опритомніла я вдома. Мама сиділа поряд.

Я з легкістю піднялась та пішла до дзеркала. У ньому була інша Джейн, не та яку пам'ятала... Я дивилась на вродливу зеленооку дівчину з чорнявим волоссям.

Я дуже змінилась. Тепер я вже не та, тиха Джейн Асквіт.

- Ходімо, учасники клану чекають твоєї появи. - тихим але впевненим голосом сказала мама.
- Добре! - весело сказала я
Я вийшла на вулицю вже був вечір. Біля вогнища сиділи учасники клану, серед них був і тато.
- Джейн, Міа, ходіть сюди! - сказав тато.
Світ здавався дещо новим та цікавим. Я йшла та розглядала кожну частинку світу, що мене оточував. Я чула кожен звук,мій слух був настільки гострий, що я чула, як птахи тріпотіли крилами у височині.
-Доброго вечора. - ввічливо привіталась я.
-Доброго, доброго Джейн Асквіт. - озвався головний зі учасників клану."Одразу видно, вона після перетворення." - хтось прошепотів.

- Що ж здивуй нас, Джей! - підбадьорив мене тато.

- Фу-х! Я готова. - спокійним голосом мовила я.

"Ну Джейн, покажи на що ти здатна!" - сказала я до себе з грайливою посмішкою.

Я рвонула вперед та зробила сальто...

Розділ 4

 Отямилась я зранку на вулиці біля річки та була шокована. Поглянувши на себе я вжахнулась, але в той час зраділа. Мої руки та ноги, але скоріше лапи були вкриті густим шаром сірої попелястої шерсті. Вона навіть дещо блищала. Я підійшла до води та побачила свою мордочку. Очі вже не були зеленими, а були яскраво - смарагдові. Вушка були неначе зі срібла, з маленькими пучками шерсті, як у білки. Темний ніс пасував до яскраво виражених очей. Білосніжні зуби здавалися величезними. Я розглядала себе все детальніше та детальніше. Під обід я вирішила піти додому. Ходити на чотирьох лапах було зручно, але не так як на двох. Я йшла та вбирала кожен промінчик обіднього сонечка...

 Зайшовши на подвір'я я побачила тата, що спав біля криниці. По аромату було чути, що мама готує щось смачненьке.

 Я підійшла до тата та гавкнула кілька разів. Той підвівся на лапи та гавкнув, щось типу:"Дивовижно!". Я здивувалась що розумію вовчу, та все ж я вовк.

 Ми вирішили трохи поїсти та вирушати до клану. Нині клан був на іншому кінці міста Коари.

 Я обернулась на людину.

- Що ж, Джейн, вітаю! - радісно промовила мама, щойно вийшла з будинку.

- Дякую! - я підійшла та обійняла маму.

- Мамо, ми хотіли б перекусити.

- Навіщо? Ви підете лісом, щось вполюєте.

- Ну тоді добре. Бувай мамо.

- Бувай доню.

 Ми вирушили у дорогу. Тато йшов гордо та велично, а я пленталась десь позаду.

 Та ось тато різко зупинився та лапою зупинив мене. Я вдихнула... Запах м'яса, дичини, тварини, манив мене. Тато прогавкав кілька слів та рвонув вперед, я ж причаїлась за великим каменем. Тато гнав мене на великого, молодого оленя. Побачивши його, я вискочила з-за каменю, вистрибнула на оленя, та вп'яла свої гострі зуби йому прямо в шию. Як це вийшло? Не розумію, думаю тут задіяні інстинкти. Ми його швиденько з'їли, не лишивши і сліду.

 На шлях ми витратили цілу ніч, з перервою на 3 години аби поспати. Вранці ми нарешті дісталися назначеної точки зустрічі.

Я обернулась на людину.

- Доброго дня! - привіталась я.

Тато обернувся на людину.

- Вітаю, місіс Асквіт! Тобі надзвичайно пощастило! Ти обернулась без жодних наслідків, дивовижно! - промовив Коул.

- Дякую! - щиро відповіла я.

- Що ж до справи монстри наближаються!Місце нашого життя в небезпеці, потрібно діяти! - суворо мовив Коул.

- Я вирахував приблизний час їх прибуття сюди, через 3 дні. Це катастрофічно мало!- сказав тато.

- Ммм, я думаю захисна стіна з стіна зі сходу зможе їх затримати. Але не на довго, максимум на добу. - задумливо промовив Коул.

- За стіну ми візьмемося з татом або Коулом. - тихо промовила я.

- Так, але зі мною. Пол підготує зграю до битви. - відповів Коул.

- Добре! Коли і де починаємо? - з цікавістю запитала я.

- Сьогодні ввечері, о 21:30 біля річки Лагу-ди-Куари, одразу тут, за лісом. Знаєш де це? - відповів Коул.

- Знаю! Буду! - коротко відповіла я.

- Так-с, добре, добре, добре... Я ще попрошу допомогти Олівера, Майкла та Наташу. Разом буде швидше. - розпорядився Коул.

- Я побіжу до бабусі, візьму речі. - сказала я, обернулась на вовка і побігла.

- Будь обережна! - почула я одним вухом вслід.

 Коул, був молодим хлопцем літ 19, на 2 роки старший за мене. Дивно було, що такий молодий хлопець у старостаті. В 9 років став вовком, пройшов через війну з сусідньою резервацією. Також був хорошим стратегом. Тож за його героїзм і досвід всі одноголосно вирішили, аби той став старостою.

 Я знала Коула з глибокого дитинства, але про те що він вовк навіть не здогадувалась.

 Я з поспіхом прибігла до бабусі Стефані. Вона кволо ходила по подвір'ю.

Я перевернулася на людину.

- Привіт, бабусю!Це я, Джейн. - весело мовила я.

- О, привіт, Джейн! Я дуже рада бачити тебе. - відповіла бабуся.

- Я б хотіла взяти одяг та їжу. Ти не проти?

- Ні, звичайно! Але навіщо? - з підозрою запитала мене бабуся.

- Ну треба... Я потім поясню. - тихо промовила я.

- Так, кажи зараз! - стояла на своєму бабуся.

- Ну, бабусю, воно тобі не треба. - намагалась переконати я бабусю.

- Треба-треба! - сказала бабуся.

- Ну... Ми йдемо на битву з відьмами й грапорогами. Та це дрібниці... 

- Дрібниці!? - скрикнула бабуся.

- Та-а-ак... - спокійно промовила я, хоча всередині мене все кричало.

- Так, я йду з вами! І це не обговорюється! - твердо сказала бабуся.

- Ні! - заперечила я.

- Бабусю!

- Так, Джейн. Ти ж знаєш, що сперечатись з бабцею Стефані не вийде! - переконливо сказала вона.

- Так... - промовила я.

- Ну, тоді я піду складу речі, а ти почекай.- весело сказала бабуся.

- Добре... - в'яло сказала я.

 Бабуся взяла необхідні речі і ми вирушили до ріки. Шлях пролягав через непрохідні вологі-екваторіальні ліси. Зубами ми перегризали гілки та кущі. Йти було важко, але під вечір ми були на місці.

Розділ 5

- Коул, привіт! - сказала я.

- Привіт, Джейн. Доброго вечора місіс Стефані!

- О, Коуле, привіт! - сказала бабуся.

- Ммм, Джейн, можна тебе на хвилинку? - запитав Коул.

- Звичайно! - радісно відповіла я.

Ми відійшли та Коул запитав мене:

- Джейн, навіщо ти взяла з собою Бабусю Стефані?

- Вона сама...Ти ж її знаєш. - відповіла я.

- М-да, а чим вона допоможе? - запитав Коул.

- Ну в битву ми її не візьмемо, вона сказала, що буде годувати нас. Всю зграю.- скривившись мовила я.

Я повернулась до бабусі та сказала:

- Ти бабусю, поки що, йди до намету, а ми захисну стіну почнемо будувати.

- Добре, люба. - люб'язно відповіла бабуся.

Я підійшла ближче до річки, де стояв Коул.

- Коул, а з чого ми будемо будувати захисну стіну? - запитала я.

- З дерева, їх тут багато. - відповів він.

- Ясно. - сказала я.

- Ге-е-ей, Майк і Олівер! Підійдіть сюди! - крикнув Коул.

- Ми тут, ти щось хотів? - запитали хлопці.

- Так, приносьте великі стовбури дерев. - наказав Коул.

- Окей. - відповіли Майк та Олівер.

- Так-с, ти Наташо, йди ближче до урвища і відлякуй людей, але не їж їх. Добре? - запитав Коул.

- Добре-добре. - саркастично відповіла Наташа.

- Та-а-ак. А ти Джейн, зі мною захисну стіну будувати підеш. - сказав Коул.

- Добре, а ми встигнемо? - запитала я.

- Звичайно, не хвилюйся. - сказав Коул і обійняв мене.

Я здивувалась, але жодного знаку не подала.

- Все буде добре. - сказав Коул.

 Ми пішли до берега і перетягували колоди. Вкладали їх, закидаючи одне-на-одне, так ми досягли потрібної висоти. Опівночі ми закінчили.

 Завтра-післязавтра очікується наступ. Чим більше нас буде тим більший шанс на перемогу.

- Коуле, а твої родичі із Скандинавії прибули? - схвильовано сказала я.

- Так, Люсі та Джейк вже тут. - відповів мені Коул.

- Добре. А з Гренландії? - запитала я.

- Мг, а що?- відповів Коул.

- Та, нічого. - сказала я.

- Не хвилюйся, все буде добре! - заспокоював мене Коул.

- Добре!?- скрикнула я.

- Так. - спокійно відповів Коул.

- Як все може бути добре, коли сьогодні-завтра війна!? Ми можемо загинути. - прокричала я.

Всі обернулись і поглянули на мене.

- Тихіше, Джейн! Я розумію, це потрібно морально перенести. Але, повір! - знову намагався заспокоїти мене Коул.

 Я заричала, перевернулась на вовка, та побігла в ліс. Коул, за мною не пішов, схоже зрозумів, що мені треба побути на самоті.

 В лісі я й заснула...

Розділ 3

 Посеред ночі я прокинулась від дивних звуків та шороху. Спочатку я злякалась, але потім подала сигнал Майку.

 На територію табору рухались відьми, а от Грапороги схоже лишились на десерт.

 Схоже Майк мого сигналу не почув, це погано. Та мене почула Наташа, й бігла слідом за мною. Я вирішила бігти до табору й попередити всіх.

 За декілька хвилин ми прибули.

- О, Джейн! Де ти була? Я хвилювався. - скрикнув Коул.

- Не має часу на розмови, відьми йдуть, буди всіх! - швидко сказала я.

- Добре, але ти Майку подала сигнал? - запитав мене Коул.

- Так, але схоже він мене не почув. - з сумом сказала я.

 Коул підняв голову до гори й почав вити. Це виття збудило всіх.

 В мене пройшов мороз по шкірі. Раптовий страх охопив мене. Я хотіла провалитись крізь землю.

 Але рикнувши, я пішла у бій. Здавалось, що відьом безліч і вони нездоланні. Декількома стрибками й укусами, я долала їх одна за одною.

Ми билися. Билися відчайдушно. Билися за свої сім'ї, за свій вид.

 Відьми... Цим все сказано. Магія, чари та страшні заклинання. Я бачила, як безсило падали вовки. Але нажаль, вони більше не встануть, ніколи. Ніколи більше не повернуться до своїх сімей. Ніколи не побачить друзів. Ще гірше помирали інші. Помирали в страшенних муках. Відьми висмоктували з них життя. Було моторошно дивитись на це. Але всі ми це бачили. І в пам'яті всіх лишаться ці страшні події.

 Нас було вже менше. Але битва продовжувалась. Відчувши, що позаду мене хтось крадеться, я підстрибнула і вчепилась відьмі прямо в горлянку. Але вона встигла мене поранити. Моє плече наче палало вогнем. Я вирішила піти до Августини, аби вона полікувала мою рану. Августина була хорошим бійцем, але лікарем вона була кращим.

 Відстрибнувши від відьми, я обвела поглядом все поле. Та швидко побігла у ліс.

- Августино! - крикнула я.

- Не кричи, Джейн. - прошипіла та.

- Добре-добре. Але терміново потрібна твоя допомога. Мене поранили. - сказала я.

- Показуй. - сказала Августина.

Я підійшла до неї та вказала на плече.

- Рана не глибока, я прикладу листи м'яти, вони заспокоять її. Але на поле бою сьогодні ти не вийдеш. - наказала Августина.

- Погано, тоді я піду ближче до урвища, там безпечніше. - мовила я.

- Добре, йди. - сказала Августина.

 По дорозі до урвища я знайшла Майка. Мертвого Майка. Схоже він не встиг прокинутись. Я з жалобою почала вити. Майк, за час перебування тут став для мене справжнім другом.

 Але в один момент моє виття, перебило виття з поля бою. Я вирішила будь-що, повернутись туди.

 Підбігаючи, я побачила, що вовки обертаються на людей. Я теж обернулась, тому що зрозуміла: небезпеки немає.

 Пам'ятаю, як проштовхувалась у натовпі вояків, а далі все. Темрява...

- Джейн! Джейн! - почулось в далині.

 Я намагалась відкрити очі, та повіки здавались ду-у-уже важкими. Через силу я їх відкрила. Все було розмитим... Я спочатку не зрозуміла хто стояв біля мене. Але через декілька секунд розгледіла бабусю, Наташу, Коула та Люсі.

- Джейн, нарешті. Ми пів години намагались привести тебе до тями. - сказала бабуся.

- Як ти? - промовив Коул.

-Як я!? - поквапом піднялась я.

- Тихіше, Джейн. - спокійно мовив Коул.

- Мені не привиділось? Його справді вбили? - крізь сльози сказала я.

- Так, Джейн. - опустивши голову сказала бабуся.

- Нам дуже шкода... - сказала Наташа.

 Картина, яка постала в мене голові була жахливою. Мертвий тато лежав посеред поля бою. І це виявилось правдою...

 Я обернулась на вовка та побігла куди бачили очі. Здавалось, що це страшний сон, який от-от закінчиться. Але ні! Це не сон, це болюча реальність.

 Я бігла й бігла. Та нарешті спинилась. Я обернулась на людину й сіла на пеньок. Через шок я більше не могла плакати. Здавалось, що ось-ось я втрачу ще когось з близьких. Я цього дуже боялась, адже ще однієї втрати я не переживу.

 У лісі я пробула цілу ніч і день. На вечір наступного дня Коул знайшов мене.

- Джейн... - тихо сказав Коул.

- Так, ти щось хотів? - холодно промовила я.

- Та ні, просто хвилювався за тебе. Та хотів дещо сказати... Але ні, нічого. - відповів Коул.

- Ясно. Та кажи вже. - сказала я.

- Ні, потім. Як повернемось додому. - задумавшись сказав хлопець.

- Ну добре. - промовила я.

 Коул спокійно підійшов, сів до мене й обійняв за плечі. Ми сиділи та дивись на зорі, що одна за одною з'являлись на небі.

- Знаєш, Джейн... - почав говорити Коул.

- Ні, давай зараз без розмов. - перебила я його.

- Я кохаю тебе! - скрикнув Коул.

- Ммм, що? - перепитала я.

- Я кохаю тебе. - повторив Коул.

- Коуле, зараз не час... Давай пізніше поговоримо на цю тему. Добре? - швидко промовила я.

- Ні, Джейн, давай зараз. Я тобі подобаюсь? Ти відповіси мені взаємністю? - схвильовано промовив хлопець.

- Напевно, так. - сказала я й пригорнулась до Коула.

Цілу ніч ми так просиділи, а на ранок повернулися до табору.

- Привіт, бабусю. - крикнула я бабусі Стефані.

- Оу, Джейн, привіт. Як ти? - сказала бабуся.

- Вже краще. - відповіла я.

- Так, Джейн, бабусю Стефані. Ходіть сюди. - позвав нас Коул.

- Добре, ми вже йдемо. - крикнула бабуся.

 Ми підійшли ближче.

- Ми з Джейком вирішили, що всі жінки й дівчата повертаються додому. - сповістив нас Коул.

- Ні! Ви без нас не впораєтесь! - заперечила я.

- Впораємось, не хвилюйся. Грапороги прибудуть через 2 дні, у нас є дуже багато часу відновити сили. А тим паче, їх не багато. - впевнив мене Коул.

- Ну добре. - відповіла я.

 Після обіду ми з бабусею вирушили в дорогу. Я не знала, як розповісти мамі, що тата вбили. Я дуже не хотіла йти додому. Але скільки б ми не ховались, цей момент настане.

 На ранок наступного дня ми прибули.

- Мамо!

- О, Джейн, мамо, привіт! - радісно скрикнула мама.

- Привіт, доню. - бабуся підійшла і обняла маму.

- А де Поул? - запитала мама Міа.

- Мамо, тато загинув. Його вбили під час першої хвилі нападу біля річки. - сумно промовила я.

- Не може бути! Ні! - прокричала мама.

- Мамо! - крикнула я.

- Ні-і-і-і! - прокричала знову мама.

- Джейн, сходи за снодійним. - наказала бабуся.

 Я принесла препарат і бабуся вколола його мамі. Через декілька хвилин мама заснула.

 По обіді бабуся пішла. А ввечері прокинулась мама. Цілу ніч не спавши вона сиділа та вдивлялась в одну точку.

 На ранок їй було краще.

 А за декілька днів мама повністю змирилась із загибеллю батька. Також повернулися Джейк та Коул.

Життя налагоджувалось...

Розділ 7

Пройшло 3 роки.

- Чи згодна ви, Джейн Асквіт, взяти за чоловіка Коула Вотерса?

- Так! - відповіла я.

- А чи згодні, ви - Коуле Вотерс, взяти за дружину Джейн Асквіт?

- Так! - відповів Коул.

- Оголошую вас, чоловіком та жінкою!

Через 2 місяці після весілля ми з Коулом переїхали до Скандинавії. Час від часу ми приїздили до Бразилії, відвідували маму та бабусю. А за 1.5 роки у нас народились близнята - Аліса та Гвеневер. Які через декілька років теж стануть воками. Та продовжать славний рід Вотерсів та Асквітів.

Кінець.